Боратинська сільська рада

Луцького району Волинської області

Персона. Життєві цінності професорки Марії Моклиці

03.05.2019

Цього разу об’єктом нашої уваги стала жителька села Цеперів Боратинської громади Марія Василівна Моклиця.
«Завідувач кафедри, доктор філологічних наук, професор» – видає Google під час пошуку інформації про Марію Василівну.

Вона народилася в селі Залішани Київської області. У 1976 році закінчила філологічний факультет М.В. Моклиця (2)Київського державного педінституту імені Горького. Працювала вчителем. З 1982 року – асистент, старший викладач, доцент, професор Луцького державного педінституту імені Лесі Українки, з 1993 року – Волинського державного (зараз – Східноєвропейського національного) університету імені Лесі Українки, де пройшла всі щаблі наукової кар’єри.

Google знає і тему кандидатської дисертації професорки, та навіть попри це він може передати далеко не все…

Маріє Василівно, чому для життя вибрали Волинь?
Сюди вийшла заміж, адже чоловік із Волині. До 2004 року ми мешкали в Луцьку, біля Варшавського ринку. Однак, коли підросли троє дітей, ми затіяли продаж квартири і пошук хати. Знайшли стару, завалену – біля неї справжнє сміттєзвалище – хату в Городищі, яку зважилися купити, й сім’єю навели лад на новій території. Хоча діти по-різному ставилися до переміщення в село. Найдовше чинила спротив донька, яка так і не стала сільською, живе в місті. Ми ж з чоловіком зараз живемо у Цепереві, куди не так давно перебралися.

Чим для вас відрізняється село від міста і чи не шкодуєте, що відмовилися від міського життя?
Місто – це самореалізація і ширші можливості. Особливо столиця, яка зі здобуттям Україною незалежності перестала бути провінцію. Я спочатку шкодувала, що покинула Київ, адже він мені дуже подобався. Але коли почала їздити в професійних справах і стежити за змінами, то впевнилася, що правильно зробила. Зараз для мене Київ – це втома, його не можна довго витримувати. Будь-яка робота в місті – це стосунки, напружений ритм, нерви. А яким чином перемкнути темп?

Село – це інший світ. У селі формуються додаткові цінності, пов’язані з тією ж природою, або можливістю створити для себе такий простір, у якому почуваєшся комфортно. Але щоб створити цей комфорт, треба багато працювати, самостійно обслуговувати буквально все. Село вимагає більшої фізичної праці, ніж місто. Але ні з чим незрівнянна можливість жити в селі, якщо людина любить бути наодинці, прагне до ідентичності, самопізнання. Тоді село – це мрія. Згадаймо видатних людей, які, як правило, як тільки отримували можливість, – втікали за межі цивілізаційних центрів, щоб отримати рівновагу, гармонію, можливість бути більш незалежними.

Все так прекрасно? Чи все-таки є недоліки життя у селі?
Для мене село завжди було дещо дошкульне певним тиском громади, який має найрізноманітніші прояви. Адже будь-яка громада діє інстинктивно, хоче уніфікувати своїх членів, і тут нікуди не дінешся. Дехто «святим обов’язком» вважає стежити за іншими і повчати всілякими приписами: «Що це ти надумала? Коли це ти вийшла на город?». Сільська громада має свої механізми і вони часто гірші, ніж у місті. Адже там ти зайшов у свою квартиру і ніхто до тебе діла немає. Хоч є інші схеми, які «дістають» людину, у місті вторгнення в особисті простори відбувається набагато агресивніше. Тебе втягують у різні спільноти, ти витрачаєш час і сили, а потім думаєш, нащо це було.
Це вічна дилема і життєвий конфлікт, адже людина – колективна істота, яка не може бути відірвана від соціуму, в якому утверджує себе. Їй треба мати людей, які поділяють її позицію, співчувають тобі, просто поспілкуються. Але важливо, щоб твій простір не урізали.

У ваших публікаціях «Думки навздогін», які розміщені в мережі Інтернет, ви зазначили: «Усі пересічні люди – резонатори чужих думок. Власну думку помітно завжди – вона несе в собі відображення неповторного світосприйняття. Лише самодостатні особистості цілком незалежні й самосвідомі, здатні продукувати власні думки». А що визначає цей рівень самодостатності та розвитку людини?
Є люди, яким достатньо бути почесними чи визнаними членами громади. Є маргінали, які знаходять спосіб відстояти свою свободу через опозицію – конфлікт з громадою, і це, як правило диваки, яких недолюблюють. Є багато інших людей. Але від конкретної людини залежить наскільки вона може балансувати між вимогами соціуму і потребами власного становлення. Це особливо стосується духовної сфери і церковного життя.

Розумієте, дуже легко бути виконавцем приписів, які йдуть від такого авторитету, як церква, але це ж, по ідеї, фарисейство. З чого починалося християнство? Ісус прийшов у храм змагатися з книжниками, які виконували приписи, і на цій підставі громада їх поважала. При тому вони могли бути жорстокими, безсовісними, аморальними, але це відходило на другий план і не рахувалося. Достатньо бути людиною, яка виконує приписи. Небезпека життя в громаді полягає саме у цьому: виконуєш приписи – ти шанований. А подивіться, які жахіття робляться в межах тієї ж сім’ї. Але люди кажуть: «Це не наше діло». Насправді це ж головне для християнина – бути в межах близького оточення милосердним, поважати дружину, дітей, родину…

Справа в ідентичності і відповідальності. Адже кожен звітується за себе, спочатку треба для себе вирішити, «який я». Для цього треба бути чесним перед собою і не обов’язково «бити поклони у церкві». Колись моя мама покійна розповідала: «Є у мене подружка така хороша, але як прийде до церкви, то так вже б’є поклони, що всі підозрюють: що вже вона такого зробила, що так б’є поклони?» (ред.: сміємося).

Люди вразливі до обговорень та осуду. Але немає іншого шляху, ніж завжди бути собою! Жити на схилі літ з чистою совістю – це великий здобуток. Ось, до прикладу, всі знають Василя Стуса як націоналіста, видатного поета. Але не всі знають, як він став людиною, яка наводила страх на тюремних охоронців у часи, коли їм було дозволено знищити будь-яку людину. Стус пройшов такий шлях, так себе загартував, що був готовий будь-якої миті віддати життя за свої духовні цінності. Зараз Сенцов про те саме пише (ред.: Олег Сенцов – український кінорежисер, політичний в’язень у Російській Федерації). Те, чим ти готовий пожертвувати, щоб відстояти свої цінності, і визначає твій шлях до самодостатності.

Яка все-таки, на вашу думку, роль місцевих громад у процесі становлення людей і їх окультурюванні?
Велика сила громад полягає у тому, що там можна залучати кожного персонально. Хоча місцеві громади дуже консервативні, вони легко засвоюють базові речі. Треба вміти взяти користь з цього консерватизму, адже сільська громада може стати чудовим мікросвітом. Спільні ініціативи дають швидкий результат, тому важливо їх впроваджувати, зміцнюючи місцевий патріотизм. Адже та ж сільська рада без людей нічого не зробить. Не штука зробити зупинку, якщо біля неї миттєво утвориться смітник. Потрібно розвивати розуміння, що боротьба зі захаращеними частинами села, утворення стихійних сміттєзвалищ, спалювання сміття – це спільна відповідальність.

Самоорганізація культури на місцевому рівні дуже залежить і від школи, у якій діти соціалізуються. Дітям важлива атмосфера визнання/невизнання серед однолітків. Однак варто пам’ятати, що багато закладається у сім’ї. І якщо є настанови у сім’ї, то малоймовірно, що діти будуть менш культурними у житті. Кожен з дому приносить цінності зі своїх сімей. Домінують ті цінності, які домінують загалом у суспільстві. І дитина, яка «у меншості», не має сили протистояти цьому. На боці цих дітей мають бути вчителі, які не повинні усуватися від процесу, коли йде тиск на дитину, яка відрізняється від інших. Школа має велика значення, але все пов’язано з усім.

Тому маємо певний контраст з Європою. Там стежать один за одним, але не так, як у нас. Вони стежать і не толерують діяння, які шкодять громаді. І все-таки йде суттєва інтеграція України з Європою, бо можемо подивитися в інший бік, порівнюємо, і це зіставлення не на користь тієї ж Росії. Завжди нам казали, що це найкраще у світі, але ми побачили інше. Як не крути – національна свідомість українців зростає, йде поступ.

Щодо національної свідомості та демократичних процесів. Нещодавно у своєму інтерв’ю Сергій Притула сказав: «Так, я є палкий прихильник демократії, але іноді та демократія має бути керована вручну. Якщо президент не має повноважень вставити мозги суддям, значить, це можна було би зробити якось інакше». Наскільки погоджуєтеся з цим твердженням? Що для вас демократія і яким має бути її прояв на рівні кожної людини, зважаючи на темпи розвитку суспільства?
Демократія – це грандіозний проект європейської цивілізації, який ще не втілився до кінця. Хорошим прикладом є скандинавський соціалізм, який є надбанням демократії, а не авторитаризму.

Часто люди думають про якусь анархію: щоб дозволялося все, але нічого не вимагалося. Демократія – не уседозволеність. В Європі люди закони виконують, часом пищать, але виконують. Тобто демократія мусить мати, за що вчепитися. І коли нема окультуреного населення, то це виллється в найгірший авторитарний режим. Чим більше людей у суспільстві це усвідомлює – тим краще. Має бути також парламент, який представляє інтереси усього суспільства.

Щодо прогресу, то загалом до новацій я відкрита і здатна оцінити досягнення цивілізації. Але очевидно, що вона дає однією рукою, а другою забирає. І дуже часто ми не готові усвідомити, що саме у нас забирається. Насправді цивілізація дуже усереднює людей, приневолює, на жаль, дуже їх уніфікує. Ось видається безкарною можливість викидати будь-що в мережу Інтернет. Так, це свобода, але це ілюзійна свобода. Людина, щоб бути самодостатньою, мусить відійти від усіх впливів, залишитися наодинці і розібратися з собою, без будь-яких компліментів собі, без підміни іміджевим образом. Як тобі з собою наодинці: цікаво, нудно?

Анатолій Левчук

розклад руху транспорту
графік прийому лікарів
графік вивозу сміття
ютуб
приєднуйтесь до нас фейсбук

АРХІВ НОВИН